Народ, ви знаєте, я пам’ятаю ще ті часи, із мого далекого босоногого дитинства 1970-х і юності 1980-х років, коли ніякого відео на весіллях і в згадці не було. Відео, а точніше, кіно, як тоді це називалося, могли собі дозволити тільки дуже багатенькі Буратіно – зазвичай наближені до партійних та всіляких інших керівних кіл.
А от на звичайному українському весіллі зразка 1970-80х і навіть подекуди початку 1990-х – був фотограф, і все. Та навіть і не завжди був фотограф безпосередньо на весіллі – після розпису в міському загсі чи сільському клубі молодята і гості дружно сідали в машини/автобуси і їхали „до знимки”, у міську фотостудію (ну бо які там фотостудії в селах?! Ви що, жартуєте?). Зазвичай робили портрет молодої пари, фотку молодят з дружбами і дружками, молодят з батьками, ну і звичайно групову фотографію – з гостями. Часом навіть і так траплялося, що молодята були незадоволені їхнім весільним портретом. Тоді дружина вдягала свою весільну сукню, ще раз робила зачіску, чіпляла вельон, чоловік брав весільного костюма – і знову до знимки. В моєї найкращої колєжанки дитинства, зокрема, так було (вона виходила заміж напочатку 1990-х). На своє весілля вона не застосовувала ніякого макіяжу, а даремно, тому що на весільному портреті її обличчя вийшло блідим. От і мусили молодята ще раз перефотографовуватися – як кажуть на Західній Україні, „сі стратили” додатково.
Ще була проблема, що деякі фотографи дуже довго „мурижили” весільні замовлення і могли принести фотки з торжества навіть через кілька місяців після весілля, а то й пізніше. Знаю випадок, коли один мій знайомий знимкар віддав молодятам їхні весільні фотографії аж через рік, коли пара вже... розлучилася. Це не жарт, таке справді було. Ну бо які цифрові знимки в той час? Це був час плівки, лабораторій, проявки і всього такого іншого, що вимагало затрат і часу, особливо коли фотограф працював на основній роботі, а на весіллях тільки підробляв.
Повертаючись же до теми, про яку, власне, і хочу поговорити нині – весільне відео – то воно на українських весіллях стало популярним на початках 1990-х років, коли народ потроху почав купувати відеокамери і відеопрогравачі. Традиційно на плівку документувався весь весільний процес, а вже після весілля відеооператор дещо коректував, творчо опрацьовував – зазвичай просто вставляючи заставки з титрами, мультиплікаційні елементи тощо.
А десь напочатку 2000-х років стало популярним, крім, власне, весілля, знімати для молодят своєрідну історію кохання. На початках 2000-х це були доволі прості кадри, покладені на гарну музику – зазвичай парочка гуляє, взявшись за руки, крутиться коло дерева чи цілується у буйних травах. З часом відеографи почали вдосконалювати майстерність і на нинішній день декотрі з них просто переплюнули самих себе – знімають такі шедеври, що замилуєшся! Власне, що сьогодні весільне відео просто неможливо уявити без зйомок своєрідної передвесільної любовної історії. А останнім часом багато молодят просять відеооператорів знімати довесільні сюжети, максимально наближені до історії їхніх знайомств. Як от, наприклад, оці молодята з Тернополя, дивіться відео:
Як ви, мабуть, помітили з титрів відео, зйомку виконала тернопільська студія „60 секунд”. Гарна робота, хлопці! Буду рекомендувати вас всім знайомим молодятам! Сама б до вас звернулася, якби треба було, але ж не треба - Богу дякувати, щасливо одружена :)
А от ще одна робота від студії 60 секунд, яка мені шалено подобається – тому що хороша якість зйомки, гарна творча композиція, вдало підібрана музика („Pretty woman” із чудового однойменного фільму із Джулією Робертс), ну і звичайно, чарівні краєвиди файного міста Тернополя. Не знаю, чи це відображено реальну історію знайомств молодят – на Ютубівському каналі студії про це нічого не сказано – але настрій в мене класний кожного разу, як переглядаю це відео:
А от на звичайному українському весіллі зразка 1970-80х і навіть подекуди початку 1990-х – був фотограф, і все. Та навіть і не завжди був фотограф безпосередньо на весіллі – після розпису в міському загсі чи сільському клубі молодята і гості дружно сідали в машини/автобуси і їхали „до знимки”, у міську фотостудію (ну бо які там фотостудії в селах?! Ви що, жартуєте?). Зазвичай робили портрет молодої пари, фотку молодят з дружбами і дружками, молодят з батьками, ну і звичайно групову фотографію – з гостями. Часом навіть і так траплялося, що молодята були незадоволені їхнім весільним портретом. Тоді дружина вдягала свою весільну сукню, ще раз робила зачіску, чіпляла вельон, чоловік брав весільного костюма – і знову до знимки. В моєї найкращої колєжанки дитинства, зокрема, так було (вона виходила заміж напочатку 1990-х). На своє весілля вона не застосовувала ніякого макіяжу, а даремно, тому що на весільному портреті її обличчя вийшло блідим. От і мусили молодята ще раз перефотографовуватися – як кажуть на Західній Україні, „сі стратили” додатково.
Ще була проблема, що деякі фотографи дуже довго „мурижили” весільні замовлення і могли принести фотки з торжества навіть через кілька місяців після весілля, а то й пізніше. Знаю випадок, коли один мій знайомий знимкар віддав молодятам їхні весільні фотографії аж через рік, коли пара вже... розлучилася. Це не жарт, таке справді було. Ну бо які цифрові знимки в той час? Це був час плівки, лабораторій, проявки і всього такого іншого, що вимагало затрат і часу, особливо коли фотограф працював на основній роботі, а на весіллях тільки підробляв.
Повертаючись же до теми, про яку, власне, і хочу поговорити нині – весільне відео – то воно на українських весіллях стало популярним на початках 1990-х років, коли народ потроху почав купувати відеокамери і відеопрогравачі. Традиційно на плівку документувався весь весільний процес, а вже після весілля відеооператор дещо коректував, творчо опрацьовував – зазвичай просто вставляючи заставки з титрами, мультиплікаційні елементи тощо.
А десь напочатку 2000-х років стало популярним, крім, власне, весілля, знімати для молодят своєрідну історію кохання. На початках 2000-х це були доволі прості кадри, покладені на гарну музику – зазвичай парочка гуляє, взявшись за руки, крутиться коло дерева чи цілується у буйних травах. З часом відеографи почали вдосконалювати майстерність і на нинішній день декотрі з них просто переплюнули самих себе – знімають такі шедеври, що замилуєшся! Власне, що сьогодні весільне відео просто неможливо уявити без зйомок своєрідної передвесільної любовної історії. А останнім часом багато молодят просять відеооператорів знімати довесільні сюжети, максимально наближені до історії їхніх знайомств. Як от, наприклад, оці молодята з Тернополя, дивіться відео:
Як ви, мабуть, помітили з титрів відео, зйомку виконала тернопільська студія „60 секунд”. Гарна робота, хлопці! Буду рекомендувати вас всім знайомим молодятам! Сама б до вас звернулася, якби треба було, але ж не треба - Богу дякувати, щасливо одружена :)
А от ще одна робота від студії 60 секунд, яка мені шалено подобається – тому що хороша якість зйомки, гарна творча композиція, вдало підібрана музика („Pretty woman” із чудового однойменного фільму із Джулією Робертс), ну і звичайно, чарівні краєвиди файного міста Тернополя. Не знаю, чи це відображено реальну історію знайомств молодят – на Ютубівському каналі студії про це нічого не сказано – але настрій в мене класний кожного разу, як переглядаю це відео:
Ще одну важливий плюс цього відео я забула відзначити: воно не затягнуте, триває всього кілька динамічних хвилин – а більше і не треба для такого роду відеокліпу. Бо, наприклад, як на мене, кліп цієї ж студії 60-секунд, який мені також дуже подобається, де молодята в українських який мені також дуже подобається, де молодята в українських строях гуляють по ріпаковому полі, таки трохи затягнутий. Але красивий до неможливості, дивіться самі:
Ну і нарешті, оцей шедевр української весільної відеографії (без жартів, знятий просто відмінно, як на мою думку) – також від студії 60 секунд, чорно-білий, зроблений у стилі ретро, навіває спогади про кіно кінця 1950-х – початку 1960-х років та популярного тоді кіношного персонажа Шурика. Надзвичайно симпатичне і дотепне відео! Гарного вам настрою від перегляду!
Немає коментарів:
Дописати коментар